«Роль вівчарства у збагаченні та розвитку культури, традицій, звичаїв,
обрядів, світогляду горян»
Підготувала:
вихованка
театральної студії «Ого-го!»
Кіцнак
Ольга Василівна
Нема в мене
ні покоїв, ні пишної хати,
Лиш є в мене
сині гори – високі Карпати!..
М.Кабалюк-Тисянська
«Пускаю душу в Чорногору. На ціле літо. Най
пасе. Там така паша!.. Ходіть, пускайте свої, злучаймо разом. Я вам дещо
покажу. Я тут знаю…
Ідеш – і мов казку таємну хтось мовить тобі.
Шепоче устами смерек, вітає гостинно та любо, розкриває обійми і навчає, в
чарівних образах навчає вічним гомоном потоків з гір. Вузько й незбагливо в’ється
камяниста дорога, а скільки оком протягнеш вперед, і вправо, і вліво, - мур
небитий віковічних дерев…»
Багатими є не лише природа та історія
Гуцульщини. Дивовижні й коштовні – самоцвіти духовного світу горян: традиції,
звичаї, обряди, релігія, побут, магія. Саме на їх основі формується світогляд
та ментальність гуцулів, їх сприйняття навколишнього середовища. І лише звідси
черпаємо багату культуру всього українського народу, адже лише той може вважати
себе багатим, хто споконвіку-віків, з діда-прадіда творить для нащадків
історію, передає найнеповторніше і найцінніше.
Один відомий мистецтвознавець підмітив:
«Людина, що була довго самотня у великому світі хмар, верхів, лісів, вод і
трав, шукає товариства, горнеться до побратимства. І виринає перед нею
звідусіль інший світ, світ підземний, світ прекрасний… Кожен шепіт, кожен гомін
набирає безмірного значення…». Мабуть саме цей дух гір, як ніщо інше, залишили
слід на житті гуцулів і вплинули на їх світобачення.
Повертаючись до минувшини та торкаючись
глибин духовності, розуміємо, яким безцінним даром володіє кожна людина,
перебуваючи серед величі карпатських гір.
Актуальність обраної теми. Все більше і більше у нашому сьогоденні молоде покоління
віддаляється від народних звичаїв і традицій рідного краю, забуває про свої
витоки та губиться серед просторів соціальних мереж загальнодоступного і такого
«цікавого» Інтернету. Проте варто хоча б іноді заглиблюватися в минуле,
повертатися до початку, сягати першоджерел і розуміти, яким багатим і
незамінним є світ маленьких людей з великою душею, що створили цілу казку,
неймовірної краси країну серед могутніх карпатських гір у наш час. І на
сьогоднішній день для значної частини гуцулів вівчарство залишається способом
життя та особливим видом діяльності, що матеріально забезпечує родини.
Мета:
описати особливості
традиційного заняття гуцулів – вівчарства.
Завдання:
1.
Вивчити літературні джерела про виникнення та становлення
вівчарського господарства на теренах Гуцульщини;
2.
Систематизувати розповіді старожилів про багатство традицій,
звичаїв та обрядів, магію гуцулів в період «літування» (випасання худоби на
полонинах), вівчарством;
3.
Розвинути творчий інтерес до багатства та колориту, історії
та культури жителів гірського краю;
Об’єкт
дослідження: вівчарство
як традиційне заняття жителів Гуцульщини, духовний світ пастухів.
Мабуть
в наш час небагато людей розуміють значущість вівчарства як феномену
гуцульської культури. Це одне з давніх занять гуцулів поступово перероджується,
зникає, втрачає свою важливість. Та й кому, як не нам, підростаючому поколінню,
слід пам’ятати, вивчати та популяризувати надбання духовної та матеріальної
спадщини рідного народу.
Розділ І. Історія виникнення та становлення вівчарського
господарства на теренах Гуцульщини
Ще в кінці XIX століття на Гуцульщині формуються господарства догляду за
худобою. Про багатство гуцульських господарств свідчив насамперед його живий
інвентар. Тримали овець, кіз, корів, свиней, а інколи й коней. Свійських тварин
протягом кількох місяців у році, від весни до осені випасали на полонинах,
віддалених від людських поселень. Випасом займалася невелика група людей, в
умовах, цілком інших, ніж умови в селі.
Умови праці й побуту в сезонному пастушому господарстві були важкими й
вимагали від пастухів не лише досвіду, але також фізичної сили й відваги.
Давалися взнаки й «забаганки» погоди,
хвороби й хижаки, від яких потерпали цілі стада. Саме тому перебування на полонині було оповите чисельними магічними
заборонами, наказами, забобонами, вірування й чарами. Їхнім призначенням було
зберегти отару та тих, хто нею опікувався здоровими, тваринам забезпечити добрі
надої, а людям – спокій і достаток.
Власник чи утримувач полонини, тобто депутат, якщо він сам не брав участі в
сезонному господарстві, наймав помічника - ватага. Ватаг повинен був бути заможною людиною, щоб своїм майном
поручитися за випасання на полонині стада. Він керував сезонним
полонинським господарством, відповідав в цілому за випас, за підпорядкованих
собі людей та отару. До його обов’язків теж входила переробка молока. Ватаг визначав пасовища для випасу, поділяв поміж
пастухами тварин, готував їжу й визначав час
перерв і відпочинку, а в кінці сезону випасу розраховувався
з власниками тварин. До обов’язків ватага входило також зробити весною оголошення
про час початку випасу й день надою тварин „на міру”, й найчастіше це робили
біля церкви після закінчення Служби Божої.
Ватаг виконував функції лікаря й мага, що охороняв тварин і людей від злих сил.
На полонині він мав цілковиту владу. Найчастіше ця поважна „посада” була
спадковою, тобто передавалася з покоління в покоління.
На великих полонинах випасом займалися кілька категорій пастухів,
пов’язаних із певними тваринами. Так, вівцями займався вівчар, якого наймали на
сто дійних овець. Ялових овець і баранів випасав єлочер, ягнят - єгничник. Велика рогата худоба була під
наглядом коровара, гайдея (від клику при прогонах худоби – „гайда гей”),
бовгара – пастуха волів і телєчера,
який доглядав за телятами. Козами займався козяр, а свиньми – свинар. Якщо на
полонині випасали овець, то вони були під наглядом стадяра. Пастухам допомагав
малолітній хлопець – стрункар, загоєнник, який підганяв овець під час доїння.
Працюючі на полонині,
вівчарі отримували винагороду як продуктами, так і готівкою, а також утриманням протягом
усього сезону випасу. Ватаг і старші пастухи, окрім цього, щомісяця отримували
пару чобіт і право безплатно випасати власних тварин.
Територію, яку визначали для випасу (стоїще), обгороджували жердинами
(воринням), якими були визначені пасовища для кожного виду тварин. Тут також ставили
загорожі для овець та для великої рогатої худоби (кошари).
Спорудою сезонного полонинського господарства випасу була колиба, стая
(шалаш), яку будували зрубом, без
вікон і стелі. Вона була прямокутною в плані й становила тип відкритої спереду,
з боків були передсіни (піддашшя) й дві кімнати, розташовані одна за другою:
ватарник (ватерник) і комора. Посередині ватарника протягом цілого сезону
горіла ватра. За ватарником через стіну знаходилася комора, де зберігалися
знаряддя праці, потрібні в господарстві, продукти харчування, а також місцем,
де складали виготовлену продукцію. При стіні, яка розділяла обидві кімнати, був
прилаштований верклюг (вертлюг) – рухомий дерев’яний пристрій у формі літери
„L”, на якому підвішували казан, що у ньому пастухи виготовляли продукцію й готували для
себе їжу.
Глибше
дізнавшись про життя пастухів в період випасання худоби на полонині, їх звичаї,
я хочу розповісти вам маленьку історію життя, завдяки якій я обрала тему даної
творчої роботи.
Двоє
моїх дідусів Василь та Дмитро Кіцнаки найкращі свої роки віддали «літуванню» на
полонинах. І тому ці розповіді –
частинка чогось особливого і, головне, пережитого ними. Тому їм і присвячуються
«маленькі спогади», приємні враження, цікаві події, описані в моїй роботі.
Отож, повернемось до початку…
09
грудня 1938 року в с.Красноїлля у багатодітній сім’ї (7 дітей) Марії та Олексія
Кіцнаків народився син Василь Кіцнак. Закінчив чотири класи середньої школи у
присілку Жолоби, де проживає і до сьогоднішнього дня. Коли ж юнакові виповнилося 18 років – пішов
працювати на полонину, де «пролітував» цілих 34 роки. У 1966 році одружився з
Шкіряк Параскою Юріївною. Має сина – Василя Кіцнака (1977 р.н.) та трьох онуків
Ольгу (тобто мене, - автора дослідження), Миколу та Юрія.
Розпочинав
свою роботу в полонині їздовим – довозив продукти на полонини. П’ять років був
«переробщиком» продукції, ввиробленої на місці «літування» (сир, бринза, вурда
тощо). Та найбільш важливою і відповідальною була робота завідувачем полонини
(18 років). «Табори» вівчарів під керівництвом Василя Кіцнака осідали на Кринті
(120 га.), Криничній та Середній (110 га.) полонинах.
За
розповідями мого дідуся Василя, день на полонині розпочинався з п’ятої години.
Саме в цей час всі прокидалися, щоб перед вигоном на пашу подоїти худобу та
помолитися Господу Богу «за день прийдешній». На сто корів, зазвичай, припадало
вісім доярів, а на сто овець вистачало і п’ятьох. Процес доїння тривав біля
двох годин. Після нього всі збирались на сніданок і ставали до роботи. Дід
Василь давав кожному якесь завдання, розпоряджався цілим робочим днем.
На
кожній полонині пастухи мали свій город, де вирощували овочі та зелень,
сінокоси; брали з собою свиней, які теж «літували» з господарями на полонині.
Обід у пастухів відбувався о 13.00 годині, після чого отари знову відводили на
випасання. О 18.00 год. Відбувалося друге доїння, а о 20.00 год. – вечеря. У
вільний час пастухи та їх жінки, які теж часто виходили на «літування», збирали
ягоди та гриби, вишивали тощо.
Дідусь
розповідає, що був один такий рік, коли від негоди (блискавки) загинуло 118
овець відразу. Великого лиха завдав пастухам і ведмідь, який мешкав в лісах
поблизу полонини. Він в свою чергу вбив 14 корів за один сезон випасання.
На
велике церковне свято на полонині відбувався храм: з сіл сходились гості,
робили великі святкові дійства, розваги, співали, танцювали. Кожен пастух
повинен був уміти грати на традиційних «полонинських» інструментах: денцівці,
флоєрі, трембіті та дримбі, які були для них вірними помічниками і побратимами.
Схоже
склалося життя і дідуся Дмитра Кіцнака. Народився 16 грудня 1943 року в
с.Голови Верховинського району в сім’ї Петра та Олени Кіцнаків. Закінчив п’ять
класів середньої школи в рідному селі. У 18 років одружився на Дроняк Ганні
Федорівній. Щасливі дідусь з бабусею мають на сьогоднішній день шестеро дітей,
дев’ятнадцять онуків та дві правнучки.
Важким
був заробіток в ті часи, часто доводилось найматись до людей працювати на
городах, ходити з кіньми. Бабуся Ганна розповідала, що дід Дмитро був неабиякик
конюхом, «мав до того талант» і пишався цим.
Працювати
дідусеві доводилось на полонинах Балтазурі та Лудовій, де пройшло цілих 35
найкращих років. І лише зрідка шляхи Василя та Дмитра Кіцнаків перетиналися на
Середній полонині. Мабуть це були найщасливіші хвилини для обох. Адже був час і
поділитись новинами та порадами, і просто згадати про свої родини десь там за
межами гір та пасовиськ.
Ось
такими були дні «літування»: насичені пригодами, нелегкою працею, оточені
красою гірських вершин та віночком віковічних лісів, оспівані голосом флояри та
трембіти.
Розділ ІІ. «За
межами часу і простору»: світогляд, традиції,
обряди, звичаї, магія пастухів
«Здвигає кучери вузько-вузько, так, що ледве-на-ледве
може протиснутися гуцульська дорога, а відтак розірве пасмо в широку полонинку,
відставить верхи ген далеко один від одного, кине блакиті, сонця, простору
незміряно, трав незлічено, радощів непереживано…»
Гнат Хоткевич
Дізнавшись про побутові обряди, пов’язані з
пастушим «літуванням» з розповідей моїх дідусів, я надзвичайно зацікавилась і
чимось більш глибшим, самобутнішим та незнищенним – традиціями, світоглядом,
віруваннями, звичаями, магією горян. Адже кожне дійство відбувалося в певній
послідовності і супроводжувалося якимись особливими ритуалами. Були свої заборони
і прикмети. Надзвичайно цікавим і дивовижним було життя пастухів від початку і
до кінця «літування». І саме про це – моя наступна розповідь.
Як відомо, одним із найважливіших завдань перед
виходом на полонину було обрання дати, яку, зазвичай, призначали в середньому між травнем і червнем. Про це повідомляють звуки пастуших рогів і трембіт.
Перед виходом на полонини господарі різними способами підготовлюються до цієї події, щоб гарантувати своїм
тваринам здоров’я, молочність і безпеку. Зокрема, у визначенні свята вони дотримувалися цілковитого
посту й утримувалися від усяких робіт. Принаймі у родині мого дідуся Василя цього строго
дотримувались з діда-прадіда.
Постили й не працювали в день Св. Юрія, який вважався прихильником пастухів
– для вдалого пастушого сезону, у день Св. Матвія і Св. Катерини – щоб ласиця
не принесла шкоди худобі, у день Св. Люпа – щоб на стадо не нападали вовки, а
також на Свято Воздвижения Святого Христа – це
повинно було зберегти прибуток від укусів вужами та в день Св. Спиридона, щоб
хижаки не розтягали тварин під час випасу.
Через тиждень після дня Теплого Олексія у господарствах стригли овець.
Пострижену шерсть збирали діти й приносили її до хати, окремо укладаючи вовну
із ягнят, окремо з овець віком до 2 років і окремо – зі старших овець. Якщо б усю
вовну змішали, то це могло б призвести до неспокою в отарі, а також до шкірних
захворювань в овець.
Як захист перед різного роду вроками вівцям і козам – на вусі, а коровам –
на хвіст прив’язували кусок червоної вовни, промовляючи при цьому відповідне
заклинання. Допоки тварини вирушали на полонини, слід було вберегти їх не лише
від чарів і вроків, але й від втрати молока. Для цього за кілька днів перед
виходом у гори ґазда всідався зі свічкою на порозі своєї стайні, звернувшись
лицем у сторону сходу сонця. Товк у посуді сіль, викреслював над нею рукою
хрест „на відлив”, одночасно промовляючи відповідне заклинання й після цього
давав своїй живності поїсти.
Для того, щоб сезон випасання виявився вдалим, вихід з худобою не
можна було робити ні в п’ятницю, ні в святковий день. Того дня власники тварин
і пастухи дотримувалися суворого посту й не вживали горілки. Вівці отримували
трішки бджолиного воску, щоб його з’їсти, щоб „трималися” разом в отарі, а під
час подою давали багато молока й приносили стільки прибутку, як бджоли.
Господар додавав вівцям до паші розтерте на порошок і змішане з сіллю осине
гніздо, щоб були „гострі” й злі, як оси, що б гарантувало їм найкращу пашу й
щоб вони не дозволяли випередити себе іншим вівцям.
Перед виходом із приміщення, де ночували тварини, ґазда клав вогнище чи
швидше приносив з хати тліючу головешку. До вогнища господар клав серпа й косу,
щоб худобу не чіплялися вроки й чари, а також ключі від комори, щоб закрити
пащі хижакам. Тварини при виході з приміщення переходили через це вогнище, а в
цей час їхній власник промовляв молитву, вірячи, що після таких дій його багатство буде
обов’язково захищеним від усілякого зла. Після цього він давав худобі з’їсти
освячену сіль й обкурював її кадилом, яке тишком-нишком було забране з церкви й
сипав на розжарені вуглини, поміщені у новому глиняному горщику. Прут, яким
худобу виганяли зі стайні, слід було тут же заховати, щоб вся живність щасливо
повернулася восени до дому. З цієї самої причини в день виходу на полонину не
можна було чистити стайню, продавати чи давати молочних продуктів.
Під час ходу власники корів наглядали, щоб до їхніх тварин не наближалася
чужа худоба, вірячи в те, що понюхана ними власна корова може захворіти й
позбутися молока.
Після приходу на полонину ватаг знімав капелюха, щоб привітатися з місцем,
де буде господарювати наступних кілька місяців, зі словами „Дай, Боже, щастя”.
Заходив до стаї, а після переходу через поріг промовляв,
здійнявши головний убір, коротку молитву, випрошуючи в Бога спокійний сезон літування. Після молитви вбивав сокиру в стіну
шалашу й до попелу, що залишився із попередньої ватри, вкидав підкову,
промовляючи: „Ти вже досить напихана й бита, й незважаючи на те, не спалена,
зараз повинна тут горіти, а пихати й топтати тебе
ніхто не сміє”. Після цього біля місця, де повинна бути запалена ватра,
промовляв „Отче наш”. Далі за допомогою пастуха запалював живу ватру.
Наступним важливим ритуалом було відгасіння ватри, для чого ватаг вкидав до
води вийняті з вогнища палаючі вуглики, а також розпечений кінець свідерка,
яким була запалена ватра. Ця вода вважалася надзвичайно цілющою й була оберегом
від чарів. Ватаг кропив нею загорожі для тварин, обмивав дійниці корів та
овець, а решту зберігав протягом цілого сезону випасу аж до його завершення.
Перебуваючи влітку 2011 року на полонині Куратул
(с.Космач) я дізналася з розповідей місцевого ватага Василя Мокрійчука, що ватра пломеніла в колибі протягом цілого
сезону, а коли вона загасала, то це могло призвести до нещастя для людей та
отари.
Церемонія входу худоби до стоїща супроводжувалася
проголошуваним ватагом заклинанням, яке б мало забезпечити, що тварини будуть
такими ж гострими, як пломеніюча ватра, через яку всі перейшли, що допоможе
тваринам знайти кращу пашу й захистити перед чигаючими на них небезпеками.
До сну пастухи вкладалися лицем до
сходу сонця, а перед світанням, як усі
ще спали, ватаг сам йшов до струнки, де щодня доїли овець. У струнці він робив
сокирою три засічки, промовляючи заклинання: „Як моїй сокирі ніхто не може
нічого зробити, бо вона залізна й сталева, так щоб й моїй худобині й моїм
друзям ніхто не зміг нічого злого причинити протягом усього літа, бо моя
худобина є такою ж твердою, як і моя сокира”. Це заклинання повинне було
оберігати людей і тварин, які прибули на полонину, від чарів. Після цього він
трембітою скликав пастухів до подою.
Після закінчення доїння потрібно було помити руки, а воду виливали до
однієї посудини, щоб протягом цілого сезону отара було згуртованою. Виходячи з
кошари, тварини переступали через покладені у воротах старий ланцюг, косу або
ніж, а ватаг кропив їх водою, якою пастухи мили руки після подою. Видоєне
молоко заносили до колиби, дотримуючись дорогою мовчання. Якщо злегковажити цим
звичаєм, то це могло призвести до втрати надою й самих тварин.
Для того, щоб тварини не розбіглися з отари, у перший день випасу пастухи
додавали їм до їжі так званий жир. Це були зібрані попереднього
року висушені гусениці соснового шовкопряда (королик). Після приходу на полонину пастух розтирав їх на порошок, який давав
ватагові, а той, змішавши їх із сіллю, розсипав у зазначеному місці на
полонині.
Увесь сезон тварин, незважаючи на погоду, виганяли на полонини. Для того,
щоб корови давали багато молока, перед подоєм кожну з них називали по імені,
гладили по лобі й шиї, а на дно дійниці наливали трішки води. Після кожного
подою пастухи мили руки. Перед миттям було заборонено наближатися до ватри,
зокрема гріти долоні над вогнем, бо це б могло призвести до висихання вим’я у
тварин і втрати молока. Надоєне молоко пастухи приносили до колиби й ватаг
зливав його до дерев’яної путери.
Протягом усього сезону випасу пастухи дотримувалися
різних магічних наказів і заборон, які повинні були гарантувати людям і
тваринам здоров’я, уберігати від небезпечних випадків, а також сприяти тому,
щоб тварини давали багато молока. Великою загрозою для власників полонин були «забаганки» погоди. З ними також пробували боротися
за допомогою магічних засобів. Найбільшою небезпекою для отар, однак, були чари
від небажаної людини. Особливо збитковим для полонинського господарства було
відбирання молока. Коли тварина втрачала молоко чи хворіла через ці чари, їй давали бруньки
великодньої верби й освячену воду, а також натирали хребет маззю, виготовленою
із часнику й смоли.
Сезон випасу для худоби закінчувався після першої Богородиці, а для овець –
після другої Богородиці.
Розлучення стад відбувалося на полонині. Прибували по своє майно ґазди. Вони, як і весною, будували шалаші з гілок (царки),
в яких ночували. Пастухи ще деякий час залишалися зі своїми стадами, щоб
привести до порядку пасовище, загорожі й кошари. Ватаг накладав на в’ючних
коней і вози все майно пастухів, чекаючи, щоб у колибі погасла ватра. Її не гасили самі, вірячи, що хто загасить
вогонь, то незабаром після цього помре, а колиба, де було це зроблено –
згорить. Після замкнення колиби й залишення полонини ніхто не наважувався сюди
повертатися протягом найближчих кількох днів, тому що до залишених колиб
приходила мара (демон, упир, дух людини, яка померла несподіваною смертю й не
поєдналася з Богом).
Висновки
Відомий краєзнавець Михайло Ломацький писав, що "гори — це країна вічности й
безсмертности життя, де уся теперішність просякла минулим". І дійсно, коли
потрапляєш в гори та піднімаєшся на полонини, інколи відчуваєш, як плин часу
зупиняється. В такі моменти свідомість ніби розчиняється в безмежних просторах,
і душа потрапляє у священний міфічний простір, де існує лише вічне тепер. Чи не
про це писав Михайло Коцюбинський у повісті "Тіні забутих предків", коли змальовував
полонинське життя: "В безконечних просторах загинув час, і не знати, чи
день стоїть, чи минає... ".
Традиційне «пастухування» у Карпатах, що добре збереглося до наших днів,
породило своєрідні полонинські обряди та звичаї, а також оригінальну музичну
культуру, яка, як і технологія приготування традиційного гуцульського сиру,
існує незмінною вже не одне століття. І сьогодні ця культура не втратила своєї
оригінальності та самобутності. Проте, на
превеликий жаль багато з цих традицій та обрядів вже або повністю зникли, або ж перебувають
в стані занепаду та забуття. Заклинаннями та приворотами гуцульської магії
володіють на сьогоднішній день лише одиниці населення гуцульського краю.
Полонинське життя ще й досі вражає своєю архаїчністю. Ніщо не нагадує тут про сучасні
"досягнення" цивілізації. З приходом ХХІ століття серед предметів побуту на
полонині з’явилися хіба що електричний ліхтарик, радіоприймач та мобільний
телефон, який, як пожартував один з пастухів, можна «підзарядити від смереки». Проте, сторонніх спостерігачів
вражає не лише полонинський побут, але і світосприйняття пастухів, адже і нині
воно формується в надзвичайно специфічних умовах, що поєднують щоденну важку
монотонну працю із спогляданням навколишньої краси. Ймовірно, ця краса та
безмежність навколишніх просторів, а до того ж, усамітнений спосіб життя і
наповнюють душі цих людей п’янким відчуттям свободи. В той час, як тіло мусить
виконувати нелегку роботу, душа прагне до неба.
Своєрідною, мало не
казковою країною у ХІХ столітті назвав полонинські простори дослідник
Гуцульщини Яків Головацький. «Верхи і полонини зовсім не заселені, — писав він,
— а зимою стоять вони зовсім безлюдними пустирями... Жителі гір приютились в
розкиданих по міжгір'ях і привалах хатинах. Полонини мають вид дикої пущі або
дійсного ледяного поля. Лише з весною оживає країна. Від віяння південних
вітрів раптом тають сніги, зашумлять, загримлять тисячі водопадів.., і через
кілька тижнів вся мертва полоса покривається густими травами, буйними
альпійськими квітами. В половині червня гірська або підгірська худоба вже на
полонинах, дрібні вівчарі з топірцями в руках заповнюють всю країну
невгамовними коломийками і заунилими звуками сопілки»…
Список бібіліографічних джерел
1.
Плай. Редакція журналу «Гуцульська школа». / Косів, 1996.
3.
Шекерик-Доників П. «Дідо Иванчік». «Писаний камінь» / Косів,
2007.
4.
Матеріал, записаний від Дмитра (1943 р.н.) та Василя (1938
р.н.) Кіцнаків, пастухів полонин Криничної,
Середньої, Лудової, Кринти і Балтагури Верховинського району.
5. Літературно-мистецький і громадсько-суспільний часопис «Гуцули і гуцульщина».
6. Лаврук М. Гуцули українських Карпат/Львів.: Видавничий центр ЛНУ ім.
І.Франка, 2005.
7.
Пелипейко І. Мій рідний
край. Писаний камінь 1998.
ДОДАТКИ
Полонини повні чарів…
Країна вічности й безсмертності життя…
Рецепт приготування бринзи
Найкращу за якістю бринзу одержують, змішуючи
овече й козине молоко, а ще смачнішу - із самого лише козячого.
Зазвичай
чисте проціджене козяче молоко заливають у посудину з нержавіючих
матеріалів чи емальовану, і перевіряють його температуру, яка теплої пори року
має складати 30 градусів, а холодної - 32 градуси. Після цього до молока
додають закваску з розрахунку 0,5-1 мілілітр на один літр молока й перемішують
протягом 1-2 хвилин. Згусток одержують через 30-45 хвилин.
Далі
на вимитому столі встановлюють рамку з бортами заввишки 15-20 сантиметрів. Стіл
застеляють чистою тонкою политниною, згусток у вигляді пластини завтовшки 2-3
сантиметри розрізають ножем - спочатку вздовж, а потім упоперек - на невеличкі
квадратні шматочки. Тканину стягують, зв'язуючи кінці, кладуть зверху
дерев'яний щит із вантажем 0,5-1 кілограм на один кілограм сирної маси. Для
стікання сироватки сирну масу витримують під пресом протягом години. Коли
витікання сироватки припиниться, бринза буде готова для засолювання.
Солять
бринзу спочатку в коритах або чанах, заповнюючи їх солоною сироваткою і
17-18-процентним розсолом кухонної солі так, щоб шматки бринзи були вкриті
рідиною. У такому стані бринзу залишають на 15-16 годин. Після цього вона
готова до вживання та нетривалого зберігання.
Рецепт приготування вурди
З рідини, що залишилася
після виготовлення сиру (неварка) роблять інший продукт вівчарства – вурду. Неварку зливають у казан і годину варять на повільному вогні,
помішуючи, щоб не пригоріла. В результаті утворюється сироподібна маса, яку
виймають друшляком – це і є вурда – ніжна і солодкувата. Із 9 літрів неварки
виходить 500-600 грам вурди.
Жентиця - рідина, яка залишається після
приготування вурди – теж придатна до споживання. Її п'ють, жартівливо називаючи
вівчарською кавою, та радять вмиватися нею жінкам, щоб бути красивими. Курс
такої косметичної процедури 7-10 днів.
Немає коментарів:
Дописати коментар